Світлана Івашова: «Я не думала, що колись залишуся без дому»

Війна, залежність, самотність і життя на вулиці — через усе це пройшла жінка з Луганська, яка сьогодні служить у християнській місії та допомагає іншим людям пережити кризу. Її історія — не лише особисте свідчення, а й приклад того, як соціальна ізоляція, алкогольна залежність і внутрішня порожнеча можуть роками руйнувати людину навіть тоді, коли зовні її життя здається стабільним.

До початку війни 2014 року Світлана жила в Луганську. Самостійно виховувала сина, працювала одразу на кількох роботах і намагалася забезпечити родину. За її словами, усе життя було побудоване навколо виживання, відповідальності та постійної праці.

«Я весь час працювала. Здавалося, що головне — заробити гроші та втриматися на плаву», — згадує вона.

Після початку бойових дій її син, який проходив військову службу в Криму, був переведений до Миколаєва. Згодом жінка переїхала до Одеси, де влаштувалася на важку фізичну роботу — прибирала двори та під’їзди. Попри постійну втому, життя почало поступово стабілізуватися: була робота, житло та можливість бути поруч із сином.

Однак саме в цей період почала загострюватися алкогольна залежність, яка, за словами Світлани, формувалася роками.

«Спочатку це виглядало як звичайний спосіб зняти втому. Потім алкоголь став частиною щоденного життя».

Вона визнає, що тривалий час заперечувала проблему. Працездатність і зовнішня стабільність створювали ілюзію контролю над ситуацією. Проте залежність поступово посилювалася.

Через певний час проблеми стали помітними на роботі. Після конфлікту з керівництвом Світлана втратила роботу. Далі події розвивалися стрімко: тимчасове проживання в готелі, продаж особистих речей через ломбарди, повне виснаження фінансів і, зрештою, життя на вулиці.

«Я весь час думала, що ще трохи — і зможу все виправити сама», — говорить вона.

Переломним моментом стало випадкове знайомство біля благодійної їдальні. Незнайомий чоловік дав їй візитку християнського реабілітаційного служіння. Спочатку жінка не надала цьому значення, однак через деякий час, коли фізичний стан погіршився, а грошей не залишилося навіть на їжу, вона вирішила звернутися по допомогу.

Саме так Світлана потрапила до церкви, де згодом залишилася проходити реабілітацію.

За її словами, спочатку мова йшла не про віру чи духовні пошуки. Головною потребою були їжа, безпечне місце та можливість вижити. Проте поступово участь у житті церковної спільноти змінила її ставлення до себе та до життя загалом.

Через кілька місяців вона прийняла водне хрещення та почала служити в місії допомоги бездомним і людям у кризових обставинах.

Сьогодні Світлана бере участь у гуманітарному служінні, допомагає роздавати допомогу постраждалим від війни та підтримує людей, які опинилися в ситуаціях, схожих на ту, через яку колись пройшла сама.

У спілкуванні з людьми вона часто говорить не лише про соціальну допомогу, але й про внутрішній стан людини.

«Коли людина опиняється на дні, вона починає чесно дивитися на себе. І саме тоді багато хто вперше починає шукати Бога», — каже вона.

Представники служіння зазначають, що після початку повномасштабної війни кількість людей, які звертаються по допомогу через втрату житла, залежності, депресію та психологічне виснаження, суттєво зросла.

Історія Світлани — одна з багатьох. Але саме такі приклади показують, наскільки тонкою може бути межа між «звичайним життям» і повним соціальним падінням. Водночас вони демонструють, що підтримка, спільнота та віра можуть стати точкою повернення для людей, які втратили майже все.